Корпоративний договір та корпоративні відносини

  Корпоративні відносини є досить різнорідною групою суспільних відносин. Вони містять елементи різноманітних за змістом відносин: господарсько-правових, цивільно-правових, зобов’язальних, майнових, фінансових, трудових, організаційних (власне управлінських) тощо. Сфера виникнення та існування цих відносин пов’язується не тільки із внутрішньогосподарською діяльністю юридичної особи корпоративного типу, але й поширюється на її стосунки із зовнішнім оточенням (іншими суб’єктами господарювання, органами державної влади).

Якщо брати до уваги публічно-правову сферу корпоративних відносин, що складаються з приводу діяльності юридичних осіб корпоративного типу, то безперечним є той факт, що для врегулювання таких відносин застосовуються здебільшого імперативні методи, які характеризуються неухильним дотриманням законодавчих приписів та державним примусом.

Проте, що стосується приватноправової сфери корпоративних відносин, внутрішніх зв’язків юридичної особи корпоративного типу та зокрема її учасників (засновників) між собою, то необхідно зазначити, що найбільш прийнятним та доцільним методом регулювання таких відносин є диспозитивний метод. Він характеризується насамперед тим, що надає учасникам господарського товариства можливість врегулювати свої внутрішні корпоративні відносини на власний розсуд, дотримуючись при цьому вимог закону.

Варто зазначити, що виразниками принципу диспозитивності у регламентації внутрішніх корпоративних відносин є корпоративні правочини. На жаль, на сьогодні у доктрині немає єдності в розумінні цього поняття. Проте більшість дослідників корпоративних правочинів розглядають їх як корпоративні акти.

Безперечно, визнання корпоративних прав об’єктом цивільних правовідносин дозволяє їм бути предметом різноманітних договірних видів, таких як купівля-продаж, міна, дарування тощо, та робить їх привабливими для цивільного обігу.

Суб’єктами таких правочинів можуть виступати засновники (учасники) товариства - як юридичні, так і фізичні особи. Корпоративні правочини можуть стосуватися як відчуження корпоративних прав, так і реалізації інших повноважень власника. В залежності від кількості виразників волі корпоративні правочини поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні.

До багатосторонніх корпоративних правочинів відноситься корпоративний договір. Він є підставою виникнення договірних корпоративних правовідносин, за допомогою яких опосередковується перерозподіл між суб’єктами правомочностей щодо управління корпоративними правами.

Взявши до уваги вищевикладене, можна виділити основні етапи розвитку вітчизняного корпоративного законодавства в частині створення передумов для можливсті укладення корпоративного договору:

- перший етап - 1991-2003 рр. - початок розвитку корпоративного права в Україні; відсутність уніфікованого підходу до розуміння корпоративних правочинів; відсутність нормативного регулювання укладення корпоративних правочинів на законодавчому рівні;

- другий етап - 2003-2008 рр. - із прийняттям ГК України вперше на нормативному рівні закріплено поняття корпоративних прав; визначено приблизний перелік правомочностей, які складають зміст корпоративних прав (ст. 167 ГК);

- третій етап - 2008 р. і до сьогодні - із прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства» вперше передбачається можливість укладання акціонерних угод (ст. 29 Закону), інших договірних конструкцій, які випливають із володіння корпоративними правами; активний розвиток наукових досліджень з приводу розуміння поняття «корпоративний договір» та можливості його укладення в Україні; розробка проекту закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо правового регулювання укладення корпоративного договору.

Досліджуючи питання поняття корпоративного договору, слід перш за все проаналізувати положення чинного законодавства з цього приводу. Як зазначалось вище, на жаль, сучасне українське законодавство не відповідає динаміці розвитку корпоративних відносин. Більше того, з кожним днем предмет правового регулювання корпоративного права розширюється, виникають нові поняття та правові явища. Однак більшість із них залишаються поза увагою законодавця та є неврегульованими нормами права. До них можна віднести і поняття «корпоративний договір».

Вважаємо, що наведена норма не може трактуватися як підґрунтя для розуміння природи корпоративного договору між учасниками юридичної особи корпоративного типу, оскільки передбачає можливість встановлення лише додаткових обов’язків, що, в принципі, відповідає положенням згаданої статті, в нормах якої це закріплено. На фоні відсутності загального правила щодо можливості укладення учасниками господарського товариства договорів з приводу реалізації корпоративних прав, наявність такого положення ст. 29 Закону України може спричинити викривлене розуміння сутності корпоративного договору, який, в першу чергу, є результатом реалізації ними автономної волі, спрямованої на впорядкування відносин щодо узгодженого здійснення корпоративних прав, а не лише встановлення додаткових обов’язків.

Цілком об’єктивно, що однієї законодавчої згадки недостатньо для врегулювання корпоративних відносин на договірних засадах. З огляду на необхідність створення правового підґрунтя для можливості укладення корпоративних договорів, протягом останніх декількох років в Україні робляться спроби вдосконалення чинного законодавства у цій сфері. Так, 27.11.2014 року народними депутатами Верховної Ради VIII скликання підписано Угоду про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна». На виконання реформи фінансового сектору, зокрема з метою покращення корпоративного управління в Україні одним із пріоритетних завдань коаліції Угодою визначається забезпечення можливості визначення порядку управління та прийняття внутрішніх рішень акціонерами/учасниками шляхом укладання корпоративних угод. Незважаючи на дещо декларативний характер вищенаведеного положення, варто наголосити, що воно сприймається досить позитивно, адже фактично вперше на рівні органу державної влади визнається потреба у введенні в чинне вітчизняне законодавство такого механізму регулювання корпоративних правовідносин, як корпоративний договір.

Цієї ж позиції дотримуються і вітчизняні практикуючі правники, які все ж підійшли до вирішення питання щодо правового регулювання корпоративного договору більш предметно.

Вважаємо, що на шляху вдосконалення чинного корпоративного законодавства та приведення його у відповідність із міжнародними стандартами цей крок є надзвичайно важливим та об’ єктивно необхідним.

Не вдаючись до детального аналізу запропонованих змін, все ж вважаємо за необхідне вказати на розроблені у проекті закону визначення корпоративного договору у контексті розгляду питання щодо поняття корпоративного договору.

Із вищезазначеного вбачається, що розробники законопроекту притримуються уніфікованого підходу щодо розуміння сутності та правової природи даних договорів, при цьому враховують особливості організаційно-правової форми юридичної особи корпоративного типу, в межах діяльності якої вони повинні укладатись. Водночас з огляду на те, що договори про реалізацію корпоративних прав можуть укладатись учасниками (засновниками) не лише АТ та ТОВ, але й ТДВ, ПТ та КТ, вважаємо, що було б більш доцільним на рівні ЦК України як основного законодавчого акту цивільного права закріпити поняття «корпоративний договір», адже такий підхід надав би можливість укладати корпоративні договори учасникам усіх видів юридичної особи корпоративного типу.

Варто зауважити, що інститут корпоративного договору відомий правовим системам європейських країн уже досить давно, з огляду на що практика застосування цієї договірної конструкції за кордоном є досить поширеною. Тому доцільним було б розглянути іноземні законодавчі та доктринальні підходи до розуміння понять «корпоративний договір» чи «акціонерна угода», які співвідносяться нами як загальне та спеціальне.

У Німеччині можливість укладання корпоративних договорів обумовлена загальноправовим принципом свободи договору, проте в контексті визначення змісту договору цей принцип зазнає певних обмежень. Так, § 136 Закону про акціонерні товариства Німеччини забороняє укладення угод акціонерів, що зобов’язують сторони голосувати певним чином за вказівкою правління чи наглядової ради. Крім того, § 405 закону передбачає заборону на продаж або відчуження іншим чином права голосу за акціями окремо від права власності на акції.

В Італії корпоративні договори розглядаються як цивільно-правові угоди, що не породжують корпоративного (зовнішнього) ефекту, зобов’ язують тільки учасників договору, але не третіх осіб. На корпоративні договори в повній мірі розповсюджуються норми Цивільного кодексу Італії.

Як вбачається із вищенаведеного, іноземні законодавці дещо по-різному підходять до вирішення питань, пов’язаних із укладенням корпоративних договорів у їх державах, проте все ж слід констатувати, що у більшості європейських країн сприймається позиція щодо визначення корпоративного договору як угоди між акціонерами з приводу реалізації ними корпоративних прав.

Що стосується вітчизняних доктринальних підходів до розуміння корпоративного договору, варто зауважити, що у науці корпоративного права на сьогодні відсутня єдина концепція щодо характеру, сутності та правового змісту цього інституту. Разом з тим сучасні дослідники корпоративного права, незважаючи на новизну та недостатню вивченість феномену корпоративного договору, у своїх наукових працях активно роблять спроби внести ясність у розуміння його поняття та визначити його особливості як самостійного цивільно-правового договору.

Щодо поняття корпоративного договору у цивілістичній доктрині склалися декілька поглядів. Одні дослідники розглядають корпоративний договір у широкому розумінні, стверджуючи про те, що він є багатостороннім правочином, сторонами якого можуть бути сама юридична особа корпоративного типу, її учасники (засновники), а також треті особи. Так, О.М. Вінник, пропонуючи визначення поняття акціонерної угоди, стверджує, що нею є договір між учасниками акціонерних відносин (засновниками, акціонерами, потенційними акціонерами), що закріплює особливості реалізації сторонами договору корпоративних прав. Тобто фактично автор відносить до можливих сторін акціонерної угоди не лише дійсних, а й майбутніх акціонерів, що, на нашу думку, є необґрунтованим, адже можливість укладати корпоративні договори опосередковується правом власності особи на корпоративні права. З цих же мотивів критично сприймається визначення поняття корпоративного договору, запропоноване дослідником О. А. Кириллових, який вказує, що корпоративний договір - це угода, що укладається між юридичною особою корпоративного типу і її учасниками, спрямована на організацію різних сторін життєдіяльності товариства. Аналіз питання щодо можливості товариства виступати стороною корпоративного договору буде здійснений нами в наступних розділах дисертації.

Для того, щоб визначити сутність та правову природу корпоративного договору, необхідно дослідити його основні характерні ознаки, що вирізняють його з-поміж інших договірних конструкцій. Перш за все варто зазначити, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, корпоративний договір є правочином. У зв’язку із цим йому характерні ті ж самі ознаки, що й іншим правочинами.

Разом із тим варто зазначити, що в силу відсутності в чинному законодавстві України норми про те, що зміст корпоративного договору не повинен суперечити положенням установчих документів, питання щодо співвідношення положень установчих документів юридичної особи корпоративного типу та корпоративного договору є доволі неоднозначним. Аналіз низки наукових праць свідчить про те, що іноземний підхід до вирішення даного питання є різним. Так, в англійському праві в силу договірної концепції юридичної особи корпоративний договір приватних компаній може містити умови, що змінюють положення установчих документів, у тому числі містити застереження про перевагу договірних умов перед статутом. Що стосується країн континентального права, то, наприклад, в Німеччині за загальним правилом корпоративний договір не може суперечити або змінювати положення статуту, в іншому випадку він буде визнаний нікчемним.

Як уже неодноразово зазначалось, в Україні відсутні спеціальні норми, які б врегульовували питання щодо укладення корпоративного договору, що створює труднощі для розуміння правової природи цього договору та, зокрема, вирішення питання щодо співвідношення його положень із положеннями установчих документів юридичної особи корпоративного типу. Однак все ж підтримуємо позицію науковців про субсидіарний характер корпоративного договору стосовно статуту та засновницького договору. Перш за все це пояснюється імперативним характером законодавчих норм, які визначають правову природу установчих документів. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 117 ЦК України учасники господарського товариства зобов’язані додержуватись установчих документів, що свідчить про їх обов’язковий характер.