Business Registration Consultanse 0382-708049 0971949984


реэстра












Головна » Статті » Pravo

Кримінальна відповідальність за доведення до самогубства

 

    Згідно ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. Зазначені права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Останнім часом участилися випадки суїцидів в Україні. Значне їх поширення викликане кризовими факторами в економіці країни (зубожіння населення, зупинка виробництв, інфляція та ін.), що є природним наслідком агресивної економічної та військової політики Російської Федерації по відношенню до України. Так, в наслідок військової агресії РФ Україна втратила значний виробничий та економічний потенціал Донбасу та Криму, що завжди здійснювали вагомий внесок у ВВП країни. Безробіття, що виникло завдяки зазначеним факторам штовхає значну частину населення на пошук шляхів виходу з такої ситуації, в тому числі і вчинення суїциду. Злочин, передбачений статтею 120 КК України, полягає у доведенні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності. Склад даного злочину знаходиться в Розділі II «Злочини проти життя та здоров’я особи» Особливої частини Кримінального кодексу України.

Виходячи з видів і розміру покарань, передбачених у санкції статті 120 КК України, даний злочин належить до категорії злочинів середньої тяжкості. Діяння, що містяться в зазначеному розділі, належать до категорії особливо тяжких, за винятком привілейованих складів злочину (ст. 116, 117, 118, 119 КК України). Доведення до самогубства або до замаху на самогубство (ст. 120 КК України) не містить яких-небудь специфічних елементів тієї або іншої ознаки складу злочину, які визначали б його як привілейований. Для з’ясування зазначеної специфіки даного злочину важливе значення має об’єкт злочину.

Задля здійснення комплексного дослідження злочинності в сфері доведення до самогубства слід в першу чергу охарактеризувати історію розвитку вітчизняного законодавства про доведення до самогубства з метою визначення основних етапів еволюції цього інституту, зокрема, щодо його кримінально-правового захисту. Цікавим в даній сфері є наукові доробки Гусак Оксани Анатолієвни, яка досліджує зокрема і доведення до самогубства в історії вітчизняного права [8, с. 649-655.]. У дореволюційному вітчизняному, стверджує авторка, законодавстві караність самогубства вперше була встановлена в законодавчих актах Петра І. Устав Воїнський від 30 березня 1716 року приписував кату тягти тіло самогубця по вулицях чи обозу, а потім відтягнути в «безчесне» місце і закопати. Замах на самогубство карался смертною карою. Якщо особа покінчила життя самогубством в безпам’ятстві, хворобі чи «в меланхолії», тіло самогубця ховали без церковних обрядів чи в «особливому» (поза кладовищем) місці, але не в «безчесному» місці. При замаху на самогубство через «муки і розчарування» чи в «безпам’ятстві від сорому» винного із соромом вигонили із полку [17, с. 355].

Таким чином, для обґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності та правильної кваліфікації необхідний ретельний аналіз кожної ознаки складу злочину і їх сукупності на базі диспозиції відповідної норми Особливої частини КК і досліджуваного діяння, у тому числі й у його історичній ретроспективі.

У Кримінальних кодексах різних країн світу норми, що передбачають кримінальну відповідальність за доведення до самогубства різняться. Про це можна зробити висновок проаналізувавши статті Кримінальних кодексів різних країн світу, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини пов’язані з самогубством. Якщо брати за основу норму, зазначену в КК України, то зарубіжні кодекси, в частині дій, пов’язаних будь-яким чином з самогубством, умовно можна поділити на три групи:

1)      такі, що повністю або частково збігаються з нормою вітчизняного законодавства;

2)      такі, які містять норму, що передбачає відповідальність за доведення до самогубства, але, при цьому, корінним чином відрізняється від ст. 120 КК України;

3)      такі, що взагалі не мають норми, яка передбачала б відповідальність за злочин даного виду [12, с. 259].

До першої групи можна віднести Кримінальні кодекси таких держав: Естонська Республіка, Азербайджанська Республіка, Грузія, Російська Федерація, Республіка Молдова. Диспозиції норм, за якими передбачається кримінальна відповідальність за доведення до самогубства в КК Азербайджанської Республіки (ст. 125), Грузії (ст. 115) і Російської Федерації (ст. 110), майже однакові: «Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство шляхом погроз, жорстокого поводження або систематичного приниження людської гідності потерпілого – карається...» [20 – 39]. При цьому, в даній нормі ми можемо спостерігати, що до способів доведення до самогубства, за які передбачається кримінальна відповідальність в ст. 120 КК України, крім жорстокого поводження і систематичного приниження гідності, відносять ще й погрозу. Під поняттям «погроза» розуміється виражений словами, письмово, певними діями або іншим чином намір завдати фізичної, матеріальної чи іншої шкоди окремій особі або громадським інтересам. З даного визначення видно, що ознаки погрози в деякій мірі подібні ознакам шантажу, передбаченим і чинним КК України.

В КК Естонської Республіки (ст. 106), крім жорстоко поводження, до способів належить ще й знущання: «Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство шляхом жорстокого поводження з ним або знущання над ним – карається...». Якщо під знущанням розглядати будь-яке заподіяння особі моральних і фізичних страждань, то ці дві ознаки охоплюються поняттям «жорстоке поводження [20 – 39].

Окрему увагу необхідно приділити КК Республіки Молдова (ст. 150). Адже, до переліку способів, якими можна довести до самогубства, крім зазначених вище, належать: наклеп, цькування і образа: «Доведення до самогубства або замаху на нього, що з’явилося результатом цькування, наклепу або образи з боку винного – карається...». Якщо порівнювати з українським законодавством, то є незрозумілим, чому ці способи вио-кремленні, адже набагато зручніше було б об’єднати їх під терміном «приниження людської гідності», як це зробив вітчизняний законодавець. Так, в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» зазначається, що під терміном «систематичне приниження людської гідності» мається на увазі тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи, глумління над ним, тощо) [4].

Щодо кваліфікуючих ознак, то в КК Азербайджанської Республіки і Республіки Молдова до них відносять матеріальну або будь-яку іншу залежність: «...Те ж діяння, вчинене стосовно особи, що перебуває в матеріальній або іншій залежності від винного – карається...». При цьому, вона не згадується в КК Естонської Республіки, Грузії і Російської Федерації. На нашу думку, відсутність даної кваліфікуючої ознаки – це недолік. Адже, досить часто доведення до самогубства можна спостерігати при сімейно-побутових або службових конфліктах, в яких існує матеріальна, службова або будь-яка інша залежність. Крім цього, ще однією особливістю КК Республіки Молдова, яка відрізняє його від інших кодексів, вказаних у цій праці, є наявність такої кваліфікуючої ознаки, як родинний зв’язок між самогубцем і особою, яка доводить до самогубства: «Доведення до самогубства або замаху на нього: а). Чоловіка (дружини) або близького родича – карається...» [20 – 39].

Суттєво відрізняються диспозиції статей Кримінальних кодексів, які відносяться до другої групи держав наведеної вище класифікації, в частині кримінальної відповідальності за будь-які дії результатом яких є самогубство іншої особи. До таких держав належать: Литовська Республіка, Республіка Болгарія, Республіка Польща, Киргизька Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Аргентина, Нідерланди, Данія, Норвегія, Австрія, Іспанія, Швейцарія, Японія, Туреччина, Республіка Сан-Марино. Головна умова віднесення КК даних країн до другої групи полягає в наявності норми, яка передбачає кримінальну відповідальність не тільки за доведення до самогубства, але й за схиляння до самогубства, надання допомоги у вчиненні самогубства або сприяння у вчиненні самогубства. В КК багатьох з наведених вище держав немає розмежування між даними поняттями. Так наприклад, надання допомоги у вчиненні самогубства є одним із способів доведення до самогубства в КК Республіки Болгарія (ст. 127: «Хто яким би то не було способом посприяє або схилить іншу особу до самогубства, і самогубство або замах на нього відбудеться, карається...»), Республіки Польща (ст. 151: «Хто шляхом вмовляння або наданням допомоги доводить людини до замаху на своє життя, підлягає покаранню...»), Республіки Аргентина (ст. 83: «Хто підбурював іншого до здійснення самогубства або посприяв у здійсненні самогубства, карається...»), Нідерландів (ст. 294: «Особа, яка навмисно підбурює іншу особу вчинити самогубство, допомагає самогубству іншої особи або забезпечує для цієї іншої особи засоби, щоб зробити самогубство, підлягає...»), Данії (ст. 240: «Будь-яка особа, що допомагає іншій особі в здійсненні самогубства, підлягає...»), Норвегії (ст. 236: «Особа, що допомагає тому, щоб хто-небудь позбавляв себе життя...»), Японії (ст. 202: «Той, хто підготував людину до вбивства, або надав їй допомогу в самогубстві, або вбив людину на його вимогу або з його згоди, карається...»), Туреччини (ст. 454: «Особа, яка переконує кого-небудь вчинити самогубство й допомагає йому в цьому, карається...»). А в КК таких країн, як Австрія (ст. 78 «Схиляння до самогубства»: «Хто схиляє іншу людини до того, щоб вона себе вбила, або допомагає їй в цьому, карається...»), і Швейцарія (ст. 115 «Схиляння до самогубства і пособництво у вчиненні самогубства»: «Хто з корисливих мотивів схиляє кого-небудь до самогубства або допомагає йому в цьому, якщо відбувається самогубство або замах на нього, то...») схиляння до вчинення самогубства є одним з способів доведення до самогубства [20 – 39].

Окрему увагу необхідно звернути на КК Іспанії і Республіки Сан-Марино. Так, в КК Іспанії немає окремої статті «Доведення до самогубства», а відповідальність за доведення до самогубства і допомогу у вчиненні самогубства міститься в ч. 1 ст. 143 «Вбивство і його види»: «Той, хто довів до самогубства іншу людини, карається...». Частина 1 ст. 151 КК Республіки Сан-Марино передбачає відповідальність лише, при наявності матеріальної, чи іншої залежності між самогубцем і особою, яка доводить до самогубства: «Підбурювання до самогубства або сприяння цьому, якщо воно призводить до смерті, підлягає покаранню...». Але, при цьому, за ч. 2 ст. 151 кримінальна відповідальність наступає і для самогубця, в тому випадку, якщо спроба самогубства не доведена до кінця, але наявне суттєве тілесне ушкодження: «Якщо спроба вчинити самогубство призводить до серйозного тілесного ушкодження, то застосовується...» [12, с. 258-264].

Поряд із цим, в КК Киргизької Республіки (ст. 102, 103) і Республіки Білорусь (ст. 145, 146) є дві окремі статті: «Доведення до самогубства» і «Схиляння до самогубства». З першою статтею все досить зрозуміло, тому що зміст даної норми, в переважній більшості, збігається з вітчизняним трактуванням: «Доведення особи до самогубства або замаху на нього шляхом погроз, жорстокого поводження або систематичного приниження особистої гідності – карається». А ось стосовно другої статті, треба зазначити, що в ній вказується, якими саме способами відбувається схиляння до самогубства: «Схиляння до самогубства, тобто розпалювання в іншої особи рішучості вчинити самогубство шляхом вмовлянь, обману або іншим шляхом, якщо особа покінчила життя самогубством або якщо мав місце замах на нього, – карається» (Киргизька Республіка); «Навмисне розпалювання в іншої особи рішучості вчинити самогубство, якщо особа покінчила життя самогубством або мав місце замах на нього, – карається.» (Республіка Білорусь). У свою чергу, КК Литовської Республіки також передбачає дві окремі статті: ст. 133 «Доведення до самогубства чи схиляння до самогубства»: «Той, хто схилив людину до самогубства або довів людину до самогубства шляхом жорстокого або підступного поводження, карається...» і ст. 134 «Надання допомоги у вчиненні самогубства»: «Той, хто на прохання безнадійно хворої людини допоміг їй вчинити самогубство, карається...». При цьому, вони відрізняються від норм наведених вище Кримінальних кодексів. У даному випадку, як ми бачимо, під «наданням допомоги у вчиненні самогубства», мається на увазі допомога у вчиненні самогубства саме на прохання безнадійно хворого [12, с. 258-264].

Отже, можна сказати, що хоча всі з наведених у другій групі Кримінальних кодексів іноземних держав мають норму, яка стосується встановлення кримінальної відповідальності за вчинення певних дій, результатом яких є самогубство іншої особи, але точки зору зарубіжних і українських законодавців у цьому питанні суттєво відрізняються.

Для об’єктивного бачення даної проблеми необхідно врахувати, що є ще й третя група держав, КК яких зовсім не мають норми, яка б передбачала кримінальну відповідальність за будь-які дії пов’язані з самогубством. 3 розглянутих нами, до них належать КК Швеції, Китайської Народної Республіки і Кореї. Але, КК Кореї містить ст. 252 «Вбивство на прохання або по змові з потерпілим», за якою, кримінальна відповідальність наступає за вбивство вчинене на прохання потерпілого: «Особа, яка вбиває іншу особу на його прохання або у змові з ним, спонукає або підбурює іншу особу до здійснення злочину – підлягає покаранню...». Тобто, можна передбачити, що мова йде, певним чином, про надання допомоги у вчиненні самогубства.

Наприкінці, хотілось би навести статистику самогубств по державам. При цьому, одностайно, не можна сказати, вирішили дані самогубці піти з життя самостійно, чи за допомогою схиляння, доведення або пособництва. Але ситуація, яка склалася на сьогодні у світі вказує, якщо закривати очі на стрімко зростаючі показники смертності причиною якої є суїцид, то тенденції такого зростання рівня самогубств будуть тривати. І можливо, саме вдосконалення українського законодавства може стати підґрунтям безпечного існування людини в суспільстві.

Таким чином, з наведеного вище, можна зробити висновок, що рівень гідного і безпечного життя людини залежить не від ідеальних норм законодавства, а від їх ефективності і ставлення до них громадян. Адже, суїцидент – тільки жертва, часто – порушених іншими прав. Можливо, високий культурний і духовний розвиток громадян і шанобливе ставлення до законних і невід’ємних прав і інтересів інших осіб допоможуть змінити ситуацію, яка склалась у світі стосовно стрімкого зростання рівня самогубств. Саме від цього розуміння може залежати нормальне функціонування суспільних відносин. Кримінальний кодекс України досить вдало поєднує в ст. 120 всі способи, які можуть завдати шкоду нормальному існуванню індивіда в суспільстві, шляхом доведення його до самогубства, і передбачає за це відповідальність. При цьому, ще одним позитивним моментом є наявність таких кваліфікуючих ознак, як матеріальна або інша залежність, вчинення злочину щодо двох, або більше осіб і щодо неповнолітнього. Але, законодавцю варто було б врахувати досвід зарубіжних держав (Австрія, Швейцарія, Республіка Сан-Марино, Литовська Республіка, Республіка Білорусь, Киргизька Республіка) щодо застосування норм за схиляння до вчинення самогубства і надання до-помоги у вчиненні самогубства. Вітчизняне кримінальне законодавство не передбачає відповідальності за ці діяння. Але вони несуть значну небезпеку для суспільства, і тому, на нашу думку, за їх вчинення повинна наставати кримінальна відповідальність в будь-якому випадку.

Опрацювавши матеріали роботи, можна зробити наступні висновки:

1. У дореволюційному вітчизняному, стверджує авторка, законодавстві караність самогубства вперше була встановлена в законодавчих актах Петра І. Для аналізованого періоду розвитку російського кримінального права та законодавства в аспекті аналізу регламентації питання, що розглядається, характерними є наступні ознаки:          встановлювалась самостійна відповідальність як за самогубство, так і за доведення до самогубства; диференційований погляд на самогубство, скоєне в стані осудності (розглядалось як заборонене законом під страхом кари) і вчинене в стані неосудності (не вважався самогубцем той, хто позбавив себе життя в безумстві, душевно хворий чи в тимчасовому безпам’ятстві);         не визнавали самогубцями осіб, які із патріотичних почуттів, жертв задля збереження державної таємниці та в інших подібних випадках позбавляли себе життя. В таких випадках особи не лише не втрачали права на церковне поховання та всі їхні передсмертні розпорядження визнавалися дійсними;          за вказані злочини передбачалось дві групи покарань: релігійні та світські. Сутність релігійного покарання виражалась в позбавленні права на християнське поховання. Вже за радянських часів Кримінальний кодекс УСРР 1922 року не вважав самогубство і замах на нього кримінально караними діяннями і не містив окремої норми щодо відповідальності за доведення до самогубства. Разом з тим Кримінальний кодекс 1960 року вдосконалив норму про відповідальність за доведення до самогубства. Стаття 99 Кримінального кодексу фактично передбачала відповідальність за два склади злочину.

2. У Кримінальних кодексах різних країн світу норми, що передбачають кримінальну відповідальність за доведення до самогубства різняться. Про це можна зробити висновок проаналізувавши статті Кримінальних кодексів різних країн світу, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини пов’язані з самогубством. Якщо брати за основу норму, зазначену в КК України, то зарубіжні кодекси, в частині дій, пов’язаних будь-яким чином з самогубством, умовно можна поділити на три групи: такі, що повністю або частково збігаються з нормою вітчизняного законодавства;     такі, які містять норму, що передбачає відповідальність за доведення до самогубства, але, при цьому, корінним чином відрізняється від ст. 120 КК України; такі, що взагалі не мають норми, яка передбачала б відповідальність за злочин даного виду.

3. Доведення до самогубства або до замаху на самогубство (ст. 120 КК України) не містить яких-небудь специфічних елементів тієї або іншої ознаки складу злочину, які визначали б його як привілейований.

Безпосереднім основним об’єктом доведення до самогубства є, з одного боку, життя конкретної особи як невід’ємне благо, природне суб’єктивне право на життя, а також суспільні відносини, що виникають із приводу охорони та реалізації даного суб’єктивного права; з іншого боку – до безпосереднього об’єкта зазначеного злочину можна цілком справедливо віднести природне суб’єктивне право особи на свободу вибору щодо розпорядження зазначеним вище благом. Додатковим об’єктом виступає людська гідність, на яку здійснюється негативний психологічний вплив, який сприяє формуванню на психоемоційному рівні у потерпілого негативного психологічного комплексу із приводу уявлення про свою особистість.

Об’єктивна сторона злочину має такі складові: 1) дія чи бездіяльність, що спрямована або створює реальні умови для самогубства іншої особи чи її замаху на самогубство; 2) доведення іншої особи до самогубства або до замаху на самогубство вчиняється шляхом жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності; 3) в результаті саме здійснення такого впливу, а не з будь-яких інших причин потерпіла особа позбавляє себе життя або намагається позбавити себе життя. Таким чином, під способом доведення до самогубства розуміються умисні дії злочинця або нчинене з необережності із застосуванням до жертви психологічного впливу. Останній може включати психічне насильство, комбінації (комплекс) психологічного чи фізичного впливу, що може містити фізичне насильство, фізичний вплив або фізичне насильство, внаслідок чого в особи виникають психічні чи фізіологічні стани (стрес, депресія, фрустрація, афект тощо), що призводять до самогубства або до замаху на нього.

Суб’єкт досліджуваного злочину – загальний. Ставлення винної особи до потерпілого може бути різноманітним, але у будь-якому разі останній не перебуває в матеріальній або іншій залежності від винного.

Суб’єктивна сторона складу злочину доведення до самогубства характеризується лише умисною формою вини у вигляді прямого умислу, за якого винний усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість і неминучість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння та бажає їх настання. Умисел виражається в схилянні потерпілого до позбавлення себе життя, коли винний є свідомо обізнаним про психологічні особливості особи потерпілого, які є сприятливими для злочинця щодо вибору ним дій, спрямованих на досягнення мети злочинного діяння. Обрані злочинцем дії сприяють досягненню мети, вираженої в самогубстві потерпілого, що є вирішальною ознакою, яка дозволяє кваліфікувати дії винного як доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство.

4. Структурним елементом криміналістичної характеристики доведення до самогубства є особа злочинця. Характеризуючи особу злочинця, який вчиняє, у формі умислу чи необережності, такий злочин, як доведення до самогубства, необхідно враховувати, що суб’єктом злочину є людина, щодо якої потерпілий перебував у матеріальній чи іншій залежності. З кримінологічної точки зору злочинець, що вчиняє доведення до самогубство – це чоловік 30-38 років, сільський житель, який має середню освіту, розлучений (але має неповнолітніх дітей), проживає разом із колишньою дружиною, фізичних і психічних відхилень не має, ніде не працює і не був раніше засудженим. Він вчинив злочин способом жорстокого морального та фізичного поводження з потерпілим під впливом алкоголю та неприязного ставлення до потерпілого; йому притаманні дратівливість, неконтрольованість емоцій, нестриманість, високий ступінь конфліктності, яка є його звичайною формою поведінки в побуті.

5. Самогубства належать до явищ соціальної патології, наслідки якої є дисфункціональними, завдають шкоди суспільству та особистості. Зміцнення демократичних інститутів, побудова громадянського суспільства неможливі без зменшення негативних впливів цього виду девіації.

Поширення самогубств у нашій країні спричиняє необхідність розроблення і запровадження ефективних програм його профілактики та подолання. При цьому слід зазначити, що в науковій літературі відсутня єдність у розумінні та тлумаченні самогубства, що є перешкодою для зменшення виявів цього явища. Розрізняють первинну і вторинну профілактики доведення до суїциду. Первинна профілактика – заходи (соціально-економічні, медичні, психологічні, педагогічні та ін.), спрямовані на запобігання виникненню доведення до самогубства.

 

Категорія: Pravo | Додав: advocate (2016-11-09)
Переглядів: 595 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Legal Аssistance© м. Хмельницький вул. Соборна, 11       тел.: 70-80-49, 0971949984