До проблеми суб’єкта злочину сьогодні надзвичайно зростає науковий та практичний інтерес, Це зумовлено, перш за все, дотриманням принципу індивідуалізації покарання, закладеному кримінально-правовим законодавством, а також, великим збільшенням кількості осіб з психічними розладами, які значно впливають на їхню поведінку при вчиненні суспільно небезпечних діянь. В ч. 1 ст. 18 КК України зазначено, що обов’язковою ознакою суб’єкту злочину є осудність особи. Звідси випливає: осудність є складовою частиною характеристики складу злочину в цілому, і її відсутність свідчить про відсутність складу злочину як такого.

Якщо всебічно, наприклад, розглянути закони про відповідальність за вчинення суспільно небезпечних діянь, виникають питання при розгляді таких понять як «неосудність» та «обмежена осудність». В Кримінальному кодексі України чітко дані визначення даних понять, але при цьому не досить конкретно описано особливості таких станів, через що можуть виникати певні суперечності у медико-юридичному присвоєнні особі певного стану.

Слід зазначити, що питання, пов’язані з діяннями неосудних, є предметом вивчення науковців різних галузей знань (кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, судової психіатрії тощо). Рішення багатьох з цих питань вимагає комплексного підходу. Так, окремі аспекти питань, пов’язаних із сутністю неосудності розглядалися такими вченими, як Бурдін В.М., Васильєв А.А., Міхеєв Р.І. та ін. В науковій літературі можна побачити багато різноманітних визначень поняття неосудності. При цьому всі ці визначення відрізняються між собою за своїм змістом – кількістю ознак, які до них включаються науковцями. Для позначення самих ознак, а також їх груп вченими використовується різна термінологія. Важливо наголосити, що значна частина проблем обумовлюється саме неправильним використанням термінології, яка неадекватно відображає сутність досліджуваних правових явищ, порушенням правил формального логіки при визначення змісту та обсягу відповідних понять, а також неправильним розумінням співвідношень, які існують між ними.

1. За ч. 2 ст. 19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Питання неосудність вирішується судово-психіатричною експертизою у всіх випадках, коли виникає сумнів з приводу осудності підозрюваного чи обвинуваченого. Стан неосудності встановлюється в момент вчинення злочину. Однак особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, також не підлягає покаранню.

В юридичній літературі наводяться різні визначення понятя «неосудності» і при цьому наведений перелік визначень можна продовжувати. Як правило, при визначенні їхнього змісту зустрічаються дуже громіздкі визначення. Обумовлюється це тим, що в зміст поняття дослідники іноді намагаються включити якнайбільше ознак. Очевидно, що такий підхід до визначення понять є неправильним по суті. Адже пояснити такого роду практику формування понять одним лише психологічним моментом – прагненням нічого не упустити – навряд чи буде правильним.

2. Відмінність «осудності» від «неосудності» полягає у прямо пропорційній здатності особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними. «Обмежена осудність» відрізняється від «осудності» та «неосудності» тим, що зменшено осудна особа під час вчинення злочину не повною мірою усвідомлює свої дії та керує ними, оскільки у неї є наявний психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості.

Враховуючи правила формальної логіки, з урахуванням поняття осудності, яке подається в ч.1 ст.19 КК України, поняття неосудності повинно було би виглядати так: неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, не могла усвідомлювати свої діяння або керувати ними.

3. Для визначення неосудності традиційно використовують поєднані між собою два критерії: медичний (патологічний) та юридичний (психологічний).

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

На нашу думку, у формулі неосудності потребують уточнення формулювання медичного критерію неосудності, що не лише враховувало б досягнення психіатрії на сучасному етапі, а й відтворювало б положення Закону України «Про психіатричну допомогу». Також з урахуванням розвитку науки психіатрії подальшого вивчення й обговорення потребує уточнення змісту психологічного критерію неосудності.

4. Юридичний (психологічний) критерій неосудності свідчить про глибину ураження психіки, яка визначає здатність особи усвідомлювати характер дій, які нею вчиняються та керувати ними. Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою – особа не могла керувати ними. Під «своїми діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.