Проблема поділу державної влади в Україні – не нова, проте, як давала, так і дає про себе знати на кожному етапі державотворення в нашій країні. В тому числі, і на сьогоднішньому етапі. З моменту проголошення незалежності України у 1991 р. почалися і непрості відносини між гілками влади в Україні, в першу чергу – між законодавчою та виконавчою гілкою влади та Президеном України. Судова ж влада завжди використовувалась у даних взаємовідносинах як елемент впливу та тиску на конституційного «супротивника». Не можна говорити про те, що лише українській конституційній дійсності притаманні такі неузгодженості між гілками влади. У більшості демократичних країн час від часу виникає політична криза, що веде чи до відставки уряду, чи до розпуску парламенту. Проте, в усталених демократичних режимах уже напрацьована конституційно-правова практика подолання конфліктів у взаємовідносинах між гілками влади, відлагоджено механізм стримування та противаг, що сприяє стабільності політичної та конституційної системи країни. На жаль, вітчизняний конституційно-правовий досвід розвитку взаємовідносин гілок влади на сьогоднішній день не дозволяє говорити про чітку налагодженість механізму стримування та противаг між законодавчою, виконавчою та судовою владою в Україні. Тому, можна сказати, що механізм поділу влади в Україні досі перебуває в процесі пошуку стабільної конституційно-правової конструкції. Відносини між гілками влади в Україні ще не набули тих правових ознак, що притаманні усталеним демократичним режимам. Така ситуація продовжує створювати передумови для майбутніх політичних криз, що в умовах проведення АТО на сході України та російської військово-економічної агресії, може мати катастрофічний вплив на процес державотворення. Назріла конституційна реформа в сфері поділу державної влади в Україні сприятиме консолідації українського політичного естеблішменту, стабілізації економічної ситуації.

Виникнення ідей щодо поділу державної влади, їх розвиток та реалізація в конституційну практику розглядається М. Марченком, В. Попковим, С. Комаровим, та ін. вченими. Проблема ефективної реалізації механізму стримування і противаг аналізується в роботах М. Дюверже, Г. Кречмера. У вітчизняній науці дослідження принципу поділу влади та реалізації механізмів стримувань і противаг здійснені такими науковцями, як Ю. Шемшученко, В. Шаповал та ін. Проблеми запобігання та розв’язання конфліктів у процесі взаємодії законодавчої та виконавчої влади в Україні розглядає Салієнко О. Проте у більшості праць українських науковців не застосовувався системний аналіз механізму поділу державної влади в Україні на сьогоднішній момент.

1. Поділ влади – це політико-правова доктрина і конституційний принцип, що покладено в основу організації влади демократичної держави; важлива і необхідна умова формування правової держави. Ще античні мислителі започаткували розвиток окремих положень концепції системи стримувань і противаг були закладені, які наголошували на необхідності поділу праці між окремими прошарками суспільства, на потребі функціонування різних державних органів, з притаманними їм специфічними завданнями та функціями, зазначали важливість розмежування їх повноважень (Арістотель, Епікур, Полібій).

На сьогоднішній момент принцип поділу функцій влади в політико-правовій теорії зазвичай розглядається з позицій структурно-функціональних розмежувань діяльності органів державної влади, що зумовлено поділом владних функцій. Відтак цей принцип передбачає: розподіл повноважень між державними органами, які є носіями єдиної влади; забезпечення відносної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень; надання контролюючих повноважень кожній гілці влади.

2. Сучасна модель організації публічної влади в Україні пройшла еволюцію від монократичної форми, яка була притаманна радянській моделі державності, транзитом через суперпрезиденціалізм до перехідних змішаних форм, які поєднували в собі парламентаризм і президенціалізм.

Конституція України 1996 р. заклала дуалізм виконавчої влади, за якого Президент загалом домінував у процесі формування Кабінету Міністрів, що є відповідальним як перед главою держави, так і перед парламентом. Наступним важливим кроком до реформи механізму поділу державної влади стало прийняття проекту конституційної реформи 2004 р., змістом якої є перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. Запроваджена у 2006 р. політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України. Конституційна реформа 2004 р. ввела таку форму правління, коли Президент і надалі наділений досить широкими конституційними повноваженнями, а уряд, який уже спирається на парламентську більшість, не має достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав.

Повернення до першої Конституції незалежної України, ініційоване рішенням Конституційного Суду України № 20- рп/2010, яким було визнано неконституційним закон № 2222-IV у зв’язку із порушенням конституційної процедури його прийняття, викликало у суспільстві гострі дискусії, у тому числі і щодо необхідності внесення змін до Конституції України в редакції 1996 року. Повернення до президентсько-парламентської форми державного правління та посилення ролі Президента України у формуванні та реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, формуванні Уряду України, системи міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та спрямуванні й координації їх діяльності посилило відповідальність глави держави в сфері здійснення виконавчої влади в країні. Після прийняття даного рішення розпочався процес жорсткої концентрації владних повноважень у руках глави держави та було порушено систему стримування та противаг влади, що вилилося у відомі трагічні події зими 2014 р. та призвело до повернення до Конституції зразка 2004 р. В 2014 р. прийнято Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21.02.2014 № 742-VII. Фактично даним законом було відновлено розподіл владних повноважень між гілками влади України за Конституцією зразка 2004 р. Проте, період дії Конституції зразка 2004 р. повною мірою показав недоліки конституційного регулювання повноважень Президента України, оскільки алгоритм, закладений в Основному законі дозволяє ефективно працювати державному апарату виключно в ситуації, коли і Президент і парламентська коаліція, а також і уряд належать до однієї політичної сили.

3. Суб’єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України і Верховний Суд України. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження. Згідно ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:   право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;      імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста; прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку; участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу); контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим; дострокове припинення Президентом повноважень Верховної Ради у визначених Конституцією випадках; парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

4. Взаємодія між Верховною Радою України та Прем’єр-міністром України відбувається на етапі формування уряду – Кабінету Міністрів України, який розпочинається з призначення на посаду Прем’єр-міністра України. Верховна Рада щодо останнього наділена установчою функцією.

Згідно положень Конституції України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України. Таке подання Президент вносить на основі пропозицій коаліції депутатських фракцій парламенту.

У результаті конституційних змін на Верховну Раду України покладається обов’язок не тільки здійснювати законодавчу владу в країні, а й формувати виконавчу владу і Президент України, як глава держави і гарант додержання Конституції України, повинен мати засоби впливу на Верховну Раду України для того, щоб не допустити пасивності останньої у виконанні своїх функцій щодо формування Кабінету Міністрів України.

Отже, хоча Президент України не представляє жодної гілки державної влади (у класичному розумінні), все ж таки, Глава держави в Україні займає чи не ключове місце в системі стримування та противаг: має значний вплив як на законодавчу (шляхом розпуску парламента), виконавчу (фактична участь у формуванні), та і на судову (призначення суддів, створення та ліквідація судів) та ін.

Розробники доктрини поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, як гарантії законності і порядку в державі, Дж Локк та Ш.Л. Монтеск’є наголошували на особливому місці судової влади у тріаді влад.

З точки зору механізму стримувань і противаг судова влада виступає в трьох аспектах: суд здійснює правоохоронну функцію на основі застосування та тлумачення правових законів (загальна юстиція), і в цьому сенсі він діє відповідно до вимог верховенства законодавчої влади; суд здійснює контроль за законністю та правомірністю урядових і адміністративних актів (адміністративна юстиція), і в цьому аспекті він виступає і як гарант правової законності, і як інститут, домінуючий над виконавчою владою; суд здійснює контроль за конституційністю актів законодавця (конституційна юстиція), і в цьому аспекті він виступає вже як інститут, який обмежує законодавчу владу правом.

25.11.2015 р. Президент України вніс до Верховної Ради проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Метою запропонованих законопроектом змін є удосконалення конституційних основ правосуддя задля реалізації принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд його справи незалежним та неупередженим судом в розумні строки. Прийняття законопроекту сприятиме реалізації повномасштабної судової реформи та оновленню суддівського корпусу відповідно до європейських стандартів, відновленню довіри громадян до судової гілки влади, а також забезпеченню належного функціонування прокуратури, адвокатури та системи виконання судових рішень.

Законопроект спрямований на деполітизацію та забезпечення незалежності судової влади, підвищення вимог та професійних стандартів для суддівського корпусу, обмеження імунітету суддів до функціонального, оптимізацію системи судоустрою, забезпечення безперервної та ефективної роботи органів судової влади на перехідний період тощо.

5. Одним з варіантів запобігання конфліктним зіткненням між законодавчою та виконавчою владою, є механізм притягнення уряду до політичної відповідальності. Дієвим способом, який дозволяє подолати конфлікти, що існують між гілками влади, забезпечити стійку та дієву взаємодію між ними, є концепція «Balanced scorecard». що включає збалансовану систему показників.

Застосування концепції на практиці «Balanced scorecard» у процесі взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади виражатиметься в таких показниках: можливість заздалегідь визначати стратегії діяльності, що оцінюють чинники як поточного, так і майбутнього розвитку; більш прозора та стабільна діяльність органів державної влади в результаті чіткого використання даної концепції; збільшення рівня довіри громадян до влади завдяки реалізації ефективних результатів в управлінні державними процесами та. як наслідок, стабілізація політичного життя; запобігання виникненню конфліктів між гілками влади. Єдиним засобом запобігання встановленню пріоритету однієї гілки влади перед іншою є сукупність конституційних механізмів, основою яких є взаємодія, що реалізується через взаємне доповнення та взаємний контроль. Отже, лише наявність системи стримувань та противаг дає змогу розглядати як носія народного суверенітету органи не лише законодавчої, а й виконавчої та судової влади. Тому законодавча влада не повинна мати абсолютного характеру, що говорить про її рівність у системі поділу влади.

На сьогодні можна окреслити деякі загальні пропозиції та побажання щодо напрямків реформування конституційної юстиції, до яких слід віднести: запровадження інституту конституційної скарги; підвищення вимог до фахового складу Конституційного Суду України, зокрема запровадження відповідної квоти суддів з науковим ступенем з юридичних наук, в тому числі в галузі конституційного права; надання КСУ права приймати рішення про притягнення до конституційної та інших видів юридичної відповідальності органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також громадян України (іноземців, осіб без громадянства) за невиконання рішень КСУ та ін.

Отже, встановлення балансу між органами законодавчої, судової та виконавчої влади, створення їхньої тісної співпраці в законодавчому процесі, бюджетному процесі, здійснення парламентського контролю, чіткий розподіл повноважень Президента України та Уряду в механізмі державної влади – це одні з критичних факторів досягнення стратегічних цілей у процесі взаємодії законодавчої та виконавчої влади в Україні.