Business Registration Consultanse 0382-708049 0971949984


реэстра












Головна » Статті » Pravo

Ненадання допомоги хворому медичним працівником як злочин

 

   Стан галузі охорони здоров’я є одним з показників створення в державі належних умов для досягнення фізичного й психічного благополуччя, повноцінного життя, тривалої соціальної активності її населення. До медичних працівників за кваліфікованою, якісною та своєчасною лікувальною й профілактичною допомогою щоденно звертаються тисячі громадян. Тому випадки байдужого або недбалого ставлення цих фахівців до виконання своїх професійних обов’язків набувають особливо негативного резонансу. Забезпечуючи запобігання проявам «професійної бездіяльності» з боку представників системи охорони здоров’я, вітчизняний законодавець традиційно встановлює кримінальну відповідальність за найбільш небезпечні її різновиди, передусім за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого (ст. 139 КК).

Суб’єктивна сторона злочину (винному «завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого») характеризується умисною формою вини (прямий умисел відносно діяння). Відповідальність за ст. 139 КК виключається, якщо медичний працівник сумлінно помилявся з питання про стан хворого і можливість настання тяжких наслідків. Психічне ставлення до наслідків, указаних у ч. 2 ст. 189 КК, є необережним. У разі встановлення умислу щодо смерті або певних тілесних ушкоджень діяння винного слід кваліфікувати як відповідний умисний злочин проти життя або здоров’я людини [2].

У ст. 139 КК суб’єктивна сторона характеризується умислом, на відміну від ст. 140 КК, яка передбачає необережну форму. Умисел і необережність – поняття, що перебувають у логічному співвідношенні диз’юнкції. Вони не можуть одночасно характеризувати суб’єктивну сторону одного й того ж злочину – вчиненого одночасно одним суб’єктом щодо одного й того самого потерпілого. Конкретне, вчинене у реальній дійсності, посягання ніколи не може одночасно характеризуватись обома такими ознаками. Ось чому в тих випадках, коли пацієнтові було необхідно надати першу медичну допомогу, а особа, маючи медичну освіту й можливість надати таку допомогу, цього не зробила, хоча повинна була, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (ч. 1 ст. 139), передбачала настання суспільно небезпечних наслідків і бажала їх настання або не бажала, але свідомо припускала це, діяння слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 139 КК. Якщо особа при наданні медичної допомоги байдуже, неналежним чином, несумлінно, недбало, легковажно ставилася до виконання своїх професійних обов’язків, діяння слід кваліфікувати за ст. 140 КК [2].

Суб’єктивна сторона діяння, передбаченого ч. 2 ст. 139 КК, характеризується умисним ставленням винного до діяння і необережним до наслідків, це так звана «змішана» форма вини. Така ознака є розмежувальною між ч. 2 ст. 139 КК та ст. 140 КК.

Вина у формі непрямого умислу (Ч. 3, Ст. 24 КК України) може мати місце, коли медичний працівник усвідомлював суспільно-небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав наслідки, і хоча не бажав але свідомо припускав їх настання.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого) – може бути визначена як злочинною недбалість так і злочинна самовпевненість – лікар не з’явився на виклик до хворого тому що не вважав стан його таким, що загрожує життю або відмовився надати допомогу в лікувальному закладі чи біля нього, посилаючись на ті чи інші обставини (комерціий заклад, відсутність часу, закінчення чергування, тощо.

Таким чином, в даному випадку ми маємо змішану форму вини: щодо діяння – умисел, щодо наслідків – необережність.

1. В історичному аспекті питання про відповідальність медичних працівників за ненедання допомоги хворому постало з моменту виникнення медицини. Адже доволі очевидно, що надання медичної допомоги супроводжувалося відповідним відсотком смертності пацієнтів або заподіянням шкоди їхньому здоров’ю. В радянський період кримінальна відповідальність медичних працівників за ненадання допомоги хворому була встановлена в кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 рр. В КК УСРР 1922 р. та в КК УСРР 1927 р. передбачалася практично тотожна відповідальність медичних працівників. Зазначимо, що ці кодекси були прийняті на основі КК РСФСР 1922 та 1926 рр. Так, за КК УСРР 1927 р. до «медичних» злочинів належав зокрема і неподання або відмова подати допомогу хворому без поважних причин (ст. 160). Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником відбувався паралельно розвитку суспільства і медичної галузі.

2. Кримінально-правові норми, передбачені ст. 139 КК та ст. 140 КК перебувають між собою у відносинах суміжності. Розмежувальними ознаками між розглядуваними злочинами виступають потерпілий, характер та обсяг бездіяльності (вид бездіяльності) та форма вини. Висловлювані в літературі пропозиції щодо декриміналізації ст. 139 КК України є передчасними. Впевнені, що наявність цієї норми є найбільш дієвою гарантією конституційних прав кожного на охорону здоров’я та медичну допомогу.

Об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують безпеку життя і здоров’я людини. В об’єкті розглядуваного у роботі злочину хвора людина є лише предметом охоронюваних законом відносин, а його суб’єктами є медичні працівники. Життя та здоров’я особи, відповідно до статті 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю.

Об’єктивна сторона ненадання допомоги хворому медичним працівником полягає в невиправданій поважними причинами бездіяльності. Як і щодо будь-якого іншого випадку кримінально-правової оцінки бездіяльності, кваліфікація передбаченого ст. 139 КК злочину передбачає необхідність встановити два критерії – об’єктивний («наявність обов’язку діяти певним чином») та суб’єктивний («можливість діяти певним чином»). Аналіз ознаки «обов’язок діяти певним чином» стосовно складу передбаченого ст. 139 КК злочину вимагає в свою чергу визначити: 1) які джерела вимагають від медичних працівників забезпечувати допомогу хворим; 2) відсутність якої поведінки кваліфікується за ст. 139 КК як кримінально карана бездіяльність.

3. Суб’єкт злочину – спеціальний: медичний працівник, який зобов’язаний згідно з установленими правилами надати відповідну допомогу. За ст. 139 КК можуть нести відповідальність медичні працівники, незалежно від того, яку спеціальну освіту вони мають (лікарі, провізори, акушерки, медичні сестри, фельдшери тощо, у тому числі працівники служби швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров’я вони працюють.

Суб’єктивна сторона злочину (винному «завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого») характеризується умисною формою вини (прямий умисел відносно діяння). В даному випадку ми маємо змішану форму вини: щодо діяння – умисел, щодо наслідків – необережність. 

Категорія: Pravo | Додав: advocate (2016-11-09)
Переглядів: 81 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Legal Аssistance© м. Хмельницький вул. Соборна, 11       тел.: 70-80-49, 0971949984