ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ 

  Правоохоронні органи покликані стримувати суспільство від вчинення злочинів, аморальних дій, злих намірів, змов на вчинення протиправних дій.

Роботи, присвячені тематиці правоохоронної діяльності, датовані ще XVIII ст. Відповідні питання розглядалися в роботах Монтеск’є (1748 р.),  Беккаріа (1767 р.) і особливо Бентама (1789 р.). Правда, в західній літературі, після Бентама і фактично до кінця 1960-х років тема правоохоронної діяльності практично не розглядалася, аж до появи у 1968 році надзвичайно впливової статті Беккера, після якої зявилося відразу декілька сотен статей з цієї проблематики.

Так, зокрема, в своїй статті Дж. Беклі вказав, що правоохоронні органи «представляють собою одну з найменш пізнаних проблем демократії». Про дилему «правоохоронної системи в демократичному суспільстві» писав також Ж. Сколнік. Дж. Уілсон опублікував результати свого дослідження щодо взаємозв’язку між практикою правоохоронної діяльності та національними політичними традиціями. Окремі автори розкривали природу правоохоронної діяльності з точки зору максимізації соціального блага: ефективна діяльність правоохоронних органів мінімізує втрати учасників суспільних відносин, які вони можуть нести внаслідок протиправних дій щодо них або щодо суспільства в цілому, а також ризику таких дій.

Правоохоронні органи сприймаються суспільством як інституція, що наділена повноваженням діяти (у тому числі застосовувати силу) тут і зараз, і це дозволяє вирішувати найрізноманітніші, практично всі види, людських проблем і це є тією ознакою, що є спільною для таких різних дій як затримання правопорушника, видворення особи в стані алкогольного сп’яніння з бару, спрямування дорожнього руху, контроль за правопорядком на мітингу, втручання у випадках домашнього насильства тощо. Відповідно, важливо, щоб правоохоронні органи «відповідали очікуванням не тільки закону, але й суспільства».

Свого часу, у впливовій статті Дж. Холла було звернуто увагу, що функціонування правоохоронних органів поза чіткими стандартами, із наданням їм широкого розсуду, порушує основний компонент демократії - верховенство права. «Верховенство права - ключова концепція для демократії. Це частина того, що Д. Труман мав на увазі під «правилами гри»: система змагання між групами інтересів має сенс тільки за умови, що урядування представляє собою дещо більше, аніж посадовці, що діють на свій власний розсуд».

Недарма тоталітарний режим часто пов’язано із концептом «поліцейської держави». Як ілюстрація, Верховний Суд США, починаючи з кінця 1940-х років, в своїх рішеннях звертав увагу на підконтрольність правоохоронних органів як ключову різницю між демократією і «поліцейською державою». Так, в одній зі справ, як вважається, найбільш показовій, було зазначено, що «однією з найбільш фундаментальних відмінностей нашої форми правління є те, що правоохоронні органи діють згідно із законом, а в поліцейській державі вони самі є законом».

Привид поліцейської держави став неодмінним атрибутом розвитку концепції демократичної держави в 1960-х. Роль правоохоронних органів у здійсненні функцій держави стала чи не найбільш визначальною ознакою при відмежуванні демократії від її протилежності - тоталітаризму.

Ідея демократії, як стверджують окремі дослідники, пройшла крізь кілька складних кластерів. Ці кластери, так чи інакше, включали в себе чотири групи питань: щодо основної мети демократії; щодо спеціальних демократичних процедур; щодо того, наскільки поточний стан відносин є близьким до демократичного ідеалу; щодо значення культурних і географічних відмінностей для утвердження демократії. Відповіді, що давалися на кожен із цих чотирьох питань змінювалися з часом. Головною метою демократії розглядалася соціальна стабільність, протидія авторитарному тиску; іноді такою метою пропонувалося вважати сприяння людському розвитку, іноді - легітимацію державної влади тощо.

Основними процедурами демократії називалися вибори, іноді - участь мас, іноді - обговорення (respectful deliberation). Іноді фіксувалося, що необхідні демократичні процедури вже наявні в суспільстві, іноді констатувалася невідповідність наявних процедур необхідному ідеалу. Іноді американська демократія розглядалася як щось ідіосинкратичне, іноді - ні [22, p. 1756]. Однак так чи інакше усі ці розмірковування стосувалися того, що ми думаємо про правоохоронну систему або, якщо говорити більш точно, що означає для правоохоронної системи «бути демократичною». Правоохоронні органи є однозначно потужною зброєю проти приватних систем домінування, однак поряд із цим вона є і однозначно страшним інструментом офіційного панування. З огляду на це завданням демократії стає забезпечити баланс, за якого правоохоронна система виступає ефективним засобом стримування приватного домінування і не переростає в страшний засіб офіційного панування.

Тому важливо, щоб в державі існувала чітка система правової регламентації діяльності правоохоронних органів, з чітко визначеними повноваженнями, механізмом внутрішнього і зовнішнього контролю за їх виконанням і системою вимог, що висуваються до виконання таких повноважень. Важливий вплив на формування такої системи здійснює концепція позитивних зобов’язань держави.

Саме з правоохоронними органами держави великою мірою пов’язано ефективне виконання нею своїх позитивних зобов’язань в сфері прав людини. Так, якщо проаналізувати практику Європейського суду з прав людини, то можна виявити, що наповнення доктрини позитивних зобов’язань держави відбувається шляхом виведення конкретних вимог при розгляді окремих справ в практиці Суду. Так, зокрема, можна назвати такі позитивні зобов’язання держави в сфері діяльності правоохоронних органів:

- необхідність боротися із проблемою безкарності відносно дій чи бездіяльності, які становлять серйозні порушення прав людини. Це передбачає обов’язок держави згідно з Конвенцією вжити позитивні заходи по відношенню не лише до своїх представників, але й стосовно недержавних агентів. «Відсутність належної реакції з боку державних інституцій або представників на випадки серйозного порушення прав людини спричиняє або сприяє безкарності. Держави повинні боротися проти безкарності задля досягнення справедливості для потерпілих, запобігання майбутнім порушенням прав людини та з метою підтримання верховенства права і суспільної довіри до системи правосуддя»;

- в окремих випадках, коли загальний захист, передбачений звичайними правовими рамками, регулярно не спрацьовує, держава зобов’язана запровадити належний механізм, який має як превентивні, так і захисні функції, аби гарантувати, що заявники скористаються негайним і ефективним захистом від протиправного посягання. З огляду на виняткову мету, яку переслідують тимчасові заходи, а також на ймовірність тяжкої невиправної шкоди, яку спричинить їх будь-яке порушення, будь-який запроваджений спеціальний механізм має суворо перевірятись компетентним працівником правоохоронного органу на належному рівні, який зможе невідкладно втрутитись і запобігти будь-яким неочікуваним порушенням тимчасового заходу, які можуть статись умисно або випадково. Держава повинна запровадити належні процедури і інституційні механізми для забезпечення ефективного розслідування кожного випадку порушення таких заходів. Безпосередній контроль на належному офіційному рівні за такими розслідуваннями також необхідний для забезпечення того, що вони провадитимуться з належною сумлінністю і за обов’язковими стандартами якості;

- серед інших позитивних зобовязань держави - зобовязання забезпечити адекватну реакцію правоохоронних органів щодо виявлення і викорінення участі співробітників правоохоронних органів у злочинах, прагнути довіри жертв до поліції, а також забезпечувати, щоб виявлення жертв відбувалося ефективно, шляхом проведення відповідних тренувань.