ПРИМУШУВАННЯ ДАВАТИ ПОКАЗАННЯ ЯК ЗЛОЧИН

В час розбудови України як демократичної правової держави, утвердження в ній принципів дотримання прав і свобод людини, орієнтації на європейські стандарти в усіх сферах соціального життя, створення ефективної національної системи правосуддя є одним із основних завдань, які постали перед нашим суспільством.

Одним із найбільш небезпечних злочинів є примушування давати показання, під час вчинення якого посадові особи правоохоронних органів, наділені державою певними процесуальними повноваженнями, опиняються перед вибором між доцільністю й законністю, вважаючи, що остання може порушуватися в інтересах розкриття злочину й викриття особи, яка його вчинила.

Ст. 62 Конституції України проголошує, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Наявність норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за примушування давати показання, становить кримінально-правову гарантію, покликану забезпечувати, з одного боку, захист особи від протиправних методів провадження дізнання і досудового слідства, а з іншого боку, – об’єктивне дослідження всіх обставин справи.

Проблема дотримання законності в діяльності правоохоронних органів є завжди актуальною не тільки для України, а й для всієї світової спільноти. Підтвердженням цьому є наявність таких документів, як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1987 р.), Конвенція ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження чи покарання (1988 р.), у яких звертається увага на існуючі проблеми при здійсненні правосуддя.

Значну кількість випадків примушування давати показання правоохоронні органи не фіксують. Відсутність судової практики за ст. 373 КК України не може бути пояснена тим, що правозастосувач, дотримуючись всіх нормативних приписів, в реальному житті не припускається примушування давати показання. Цей злочин характеризується високим рівнем латентності, приховується від безпосереднього спостереження науковців, статистичного обліку, а отже, – і від виваженої оцінки, яка базується на достовірній інформації, з боку держави та громадськості.

Неправомірне примушування полягає в незаконному впливі на психіку особи, внаслідок якого остання обмежується у можливості чинити відповідно до своєї волі і вимушена обрати ту поведінку, яку їй нав’язують і яка суперечить її бажанням. Не можуть вважатися способом вчинення досліджуваного злочину заходи процесуального примусу, які містяться у вичерпному переліку, закріпленому в КПК України, і застосовуються тільки на підставах, указаних в законодавстві.

Під "незаконними діями” слід розуміти примушування давати показання з використанням прийомів, які принижують людську гідність, створюють небезпеку для життя і здоров’я людини, а також пов’язані з використанням непередбаченого кримінально-процесуальним законодавством психічного насильства (психологічного впливу на психіку особи).

Підкуп і обман як форми прояву "незаконних дій” не відповідають обов’язковій ознаці примушування (у потерпілого залишається можливість вільного вибору поведінки, особа добровільно приймає рішення, яким чином себе поводити в ситуації, що склалася) і тому не можуть утворювати об’єктивну сторону аналізованого злочину.

Склад злочину примушування давати показання за конструкцією об’єктивної сторони є формальним і визнається закінченим з моменту застосування незаконних дій до допитуваного.

 Коло осіб, які можуть нести відповідальність за досліджуваний злочин, тобто бути його суб’єктом, обмежене рамками провадження слідчих дій у кримінальній справі, а саме – допиту. За своїм становищем ці особи зобов’язані забезпечувати охорону конституційних прав і інтересів людей в державі, а також здійснювати всебічне повне й об’єктивне дослідження обставин у кримінальній справі на стадії досудового розслідування. Саме наявність такого статусу створює ознаки спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 373 КК України: особа, яка провадить дізнання (дізнавач, начальник органу дізнання), і особа, яка провадить досудове слідство (слідчий, відповідно до ст. 102 КПК України, начальник слідчого відділення, прокурор).