ПУБЛІЧНА СЛУЖБА В УКРАЇНІ 

Чинна в Україні система державного управління є внутрішньо суперечливою, надмірно централізованою, закритою від суспільства, відірваною від потреб простої людини. Причинами такого стану багато в чому є неефективна організація інституту публічної служби та незавершеність розмежування політичного й адміністративного управління. Це визначає напрями трансформації інститутів влади, установлює нові пріоритети та обумовлює перехід до публічного управління, що інституалізується у формі публічної служби. У зв’язку з цим питання формування інституту публічної служби в Україні, визначення її структури та функцій є актуальним для системи державного управління України.

Дослідження питань теорії та практики розвитку інституту публічної служби знайшли відображення в працях: В.Б. Авер'янова, Ю.П. Битяка, С.Д. Дубенко, Н.Р. Нижника, О.В. Петришина та ін. Проте на сьогоднішній день ще не було здійснено комплексного дослідження правового регулювання публічної служби в Україні, особливо в аспекті прийняття нових законодавчих актів в цій сфері (нової редакції Закону України "Про публічну службу" та ін.) Сьогодні єдиним законодавчим актом, який містить дефініцію поняття публічної служби, залишається Кодекс адміністративного судочинства України. Тому дослідження публічної служби в Україні не втратили своєї важливості.

Публічна служба являє собою організаційно-управлінський, політичний та соціальний інститут держави, що забезпечує комплекс відносин між окремими громадянами, громадянами та їх спільнотами, між державами, використовуючи при цьому державні владні ресурси. Система державної служби постає комплексною структурою – "владу для …" (чим забезпечує сам процес спільної діяльності) та "владу над …" (що обмежує інтереси суб’єктів з метою реалізації самої можливості спільної діяльності). Державна служба є необхідним елементом життєдіяльності державної системи. Ця система шляхом підпорядкування волі носіїв державної служби – індивідів, груп, об’єднань, виконує різні соціальні ролі пануючі і підвладні.

До публічної служби відносять державну службу та службу в органах місцевого самоврядування. Визначення публічної служби на законодавчому рівні міститься в Кодексі адміністративного судочинства: публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

1 січня 2015 року вступив в силу новий Закон України "Про державну службу". Проте, старий закон – "Про державну службу" який був прогресивний та корисний для свого часу, слід визнати, що не його положеннями охоплені не всі проблеми державної служби, фактично він має пряме відношення лише до служби в органах виконавчої влади. Нині тривають процеси реформування інституту державної служби, важливу роль у яких відіграє вдосконалення відповідної системи законодавства.

Новий Закон увібрав у себе деякі позитивні напрацювання у сфері державної служби, сформовані науковцями та практиками з часу прийняття першого Закону України "Про державну службу" у грудні 1993 року. Важливим є змінений погляд на сутність державної служби. Так, відображене у законодавчій дефініції призначення державної служби, яке раніше охоплювало лише виконання завдань і функцій держави, відтепер акцентоване на підготовку пропозицій щодо формування державної політики та надання адміністративних послуг. Тож за Законом державна служба має сприйматись не як суто допоміжний інститут держави, який уможливлює функціонування її органів, – а передусім як механізм забезпечення реалізації прав і свобод людини, колективних інтересів суспільства.

Позитивним досягненням Закону стало подальше відмежування більшості політичних посад (посад Президента, членів Уряду, заступників міністрів, народних депутатів), від посад державної служби. Такий припис потенційно спрямований на посилення професійності і політичної неупередженості державної служби.

Послабленню політичних впливів на державну службу має сприяти запровадження окремої посади керівника державної служби в органі або його апараті як вищого державного службовця. Такий керівник наділений широким обсягом повноважень із проведення конкурсу, призначення на посади та звільнення з посад державної служби, присвоєння рангів, підвищення професійної компетентності службовців, заохочення і притягнення службовців до дисциплінарної відповідальності. Щоправда варто зауважити, що новий Закон в цій частині суттєво нівелюється приписами Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 2011 року, за яким частина важливих адміністративно-службових функцій закріплена за міністром, зокрема, і щодо призначення на посади керівників структурних підрозділів апарату міністерства.

Прагнення здійснити реформу публічної служби в Україні має відповідати ідеям і практиці вдосконалення публічного управління у світі. Проведення реформ щодо створення національної управлінської моделі має ґрунтуватися на відповідних теоретичних концептах, розроблення яких є масштабною науковою проблемою. Щоб вирішити це завдання в Україні доцільно використати багатий міжнародний досвід, з якого можна запозичити низку варіантів реформування публічної служби.

Аналізуючи форми організації публічної служби в інших державах, можна зробити висновок, що поняття "державна служба", "цивільна служба", "публічна служба" неадекватні і розуміються вони по-різному.

З метою вирішення проблеми правового регулювання публічно-службових відносин потрібно керуватися єдиними засадами функціонування державної служби і служби в органах місцевого самоврядування, які є складовими публічної служби. Для реформування службового законодавства у цьому напрямі потрібно вирішити низку завдань:

-    визнати пріоритет адміністративно-правового регулювання публічно-службових відносин в Україні над трудовим регулюванням, яке наявне;

-    забезпечення обґрунтованого аналізу рівня професійної підготовки і особистих якостей осіб, які претендують на публічну службу, при цьому потрібно уникати формалізму у проведенні конкурсу на заміщення посад публічної служби;

-    підвищення службової культури і службової етики публічних службовців.