ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЗАСУДЖЕНИХ ЖІНОК

   Втілюючи в реалії заходи що наближають Україну до членства з Європейським Союзом (прийняття 16 вересня 2014 Закону України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони»), наша держава зробила вагомі кроки з приведення національного законодавства у відповідність до основних міжнародно-правових актів та рішень Європейського суду з прав людини, й особливої уваги з такої діяльності потребують нормативно-правові акти, які регламентують права, свободи, законні інтереси людини і громадянина в Україні взагалі та окремих категорій осіб -  особливо. Мова йде про правовий статус жінок, які відбувають покарання за вчинення кримінально караних діянь – злочинів.

Традиційно адміністрація установ виконання покарань розглядає засуджених як достатньо однорідний соціум, до членів якого можна ставитись майже однаково. Але практика виконання кримінальних покарань й міжнародні напрацювання доводять, що в роботі з деякими, так званими уразливими категоріями засуджених (в тому числі і з жінками), повинні використовуватись специфічні правила, що враховували б особливі потреби таких осіб.

Особливе поводження із засудженими жінками зумовлене низкою обставин як фізіологічного, так і психологічного характеру. Численні дослідження довели, що у жінок, як правило, менший зріст, вага, розмір мускулатури, об’єм та життєва місткість легенів, відносно слабкіша серцево-судинна система, вона менш стійка, серце легше, стінки його тонкіші, пульс частіший. Це доводить, що жінка за анатомо-фізіологічними особливостями біологічно слабша істота, обмежена у своїх фізичних можливостях, і це пояснює той факт, що жінки надають перевагу діям, які не вимагають сили м’язів та особливої спритності, відчувають постійну необхідність у захисті іншої більш сильної особи.

Жінки, засуджені до позбавлення волі – це специфічна категорія засуджених, яка потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення.

Не можна сказати, що проблема особливостей відбування покарання засудженими жінками залишалася поза увагою вчених, про що свідчать наукові публікації Є.Ю. Бараша, А.П. Г еля, Н.Ю. Максимової, Л.О. Мостепанюк, А.Х. Степанюка, С.В. Царюка, І.С. Яковець та інших науковців. Проте, незважаючи на значний внесок названих науковців у розробку проблеми, можна стверджувати, що дослідженню особливостей відбування покарання жінками в сучасних умовах не приділялось достатньої уваги, і тому це питання залишається актуальним.

Останнім часом питанням перебування жінок в ув’язненні, умовам їх тримання, вдосконаленню та гуманізації системи відбування покарання щодо жінок як специфічної групи, яка потребує особливого захисту і ставлення, наданий міжнародний наголос.

Специфічність категорії засуджених (емоційна враженість, неусвідомлення переживань на рівні підсвідомого, сугестивність, властиву жінкам різного віку та стану), потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення, а відповідно, як загальної особливої підготовки персоналу установ відбування покарання, так і наявності в їх штаті спеціалістів особливої направленості.

Корисним досвідом у вдосконаленні національного законодавства, що регулює порядок відбування покарання жінками може бути досвід зарубіжних країн. Законодаство ряду зарубіжних країн не містить окремої норми щодо звільнення від покарання з випробуванням вагітних жінок чи жінок, які мають дітей. Така можливість визначається на загальних підставах за наявності умов, вказаних при регламентації заходів, що пов’язані із застосуванням до винного іспитового строку.

Відповідно до конституційних положень та міжнародних стандартів норми кримінально-виконавчого законодавства зазвичай не встановлюють яких бо привілеїв для засуджених залежно від статі (за виключенням стану вагітності та наявності малолітньої дитини), раси, національності, соціального походження, мови, майнового та посадового становища. Разом із тим рівність перед законом не означає рівність умов відбування покарання. І ці умови є диференційними залежно від віку, стану здоров’я та, у певних випадках, статі.

Вперше в кримінально-виконавчому законодавстві виокремлено у певній главі (глава 21) статті, які визначають особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками. Особливі умови мають створюватися для утримання в ізоляції вагітних жінок, жінок, які мають при собі малолітніх дітей. Законодавець визначає необхідність організації в жіночих виправних установах будинків дитини, де засуджені жінки (крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини) можуть поміщати своїх дітей віком до трьох років (ст. 141 КВК). Принцип гуманізму, милосердя стосовно розглядуваної категорії виявляється у наданні можливості жінкам, засудженим до позбавлення волі, проживати за певних умов за межами виправної колонії (ст. 142 КВК).

Виправити становище можливо за умови гуманістичного спрямування, дотримання принципу економії репресії у виконанні найсуворішого покарання у вигляді позбавлення волі щодо засуджених жінок, що має позначитися на розумному визначенні обсягу навмисного завдання страждання. На сьогодні вже загальновизнаним є той факт, що правослухняна поведінка засудженого, власний осуд учиненого, соціальна адаптація неможливі в разі посилення суворості покарання, умов і порядку його відбування. А суворість покарання не справляє належного впливу на негативну поведінку засудженого, на злочинність як таку в місцях позбавлення волі. Принцип гуманізації передбачає визначення дієвої прогресивної системи відбування покарання, системи заходів заохочення та стягнення як такої, що передбачала б обов’язковість зміни умов утримання залежно від поведінки засудженого й була б суттєвою складовою карально-виховного процесу, спеціальних програм виправлення. Саме система стимулювання, дієвість у комплексному застосуванні заходів примусу й заохочення спроможні закріпити право-слухняну поведінку, сприятимуть добровільному й свідомому відмовленню від подальшого вчинення злочинів, а отже, ефективній реалізації соціальновідновлювальної функції покарання на стадії його виконання.

Отже, при застосуванні до жінки покарання у виді позбавлення волі, держава передбачає умови, в яких протікає життя засудженої з тим, щоб точне виконання законів та інших нормативних актів, які визначають поведінку засуджених, правильний психологічний та педагогічний підходи, а також власна корекція установок та життєвих цілей сприяли їх поверненню у суспільство законослухняними громадянами.

Проведений аналіз показав, що жінки, засуджені до довічного позбавлення волі, є доволі специфічною категорією засуджених, яка потребує запровадження особливого механізму досягнення мети виправлення та подолання негативних наслідків відбування покарання. Усе наведене свідчить, що для зміни існуючої практики виконання – відбування довічного позбавлення волі стосовно засуджених жінок – необхідно внести зміни до законодавства.

Ресоціалізація засудженої жінки полягає у формуванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здійсненні необхідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засудженої до повернення на волю, включення її у нормальне життя суспільства.

Ресоціалізуюча функція установ з виконання покарань передбачає перебудову, насамперед, принципів діяльності самих установ. Необхідно усунути умови, що сприяють криміналізації особи, її асоціальній поведінці. Існує проблема негативного «впливу в’язниці» на особу засудженої. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися).

Ресоціалізація засудженої жінки полягає у формуванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здійсненні необхідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засудженої до повернення на волю, включення її у нормальне життя суспільства.

Ресоціалізуюча функція установ з виконання покарань передбачає перебудову, насамперед, принципів діяльності самих установ. Необхідно усунути умови, що сприяють криміналізації особи, її асоціальній поведінці. Існує проблема негативного «впливу в’язниці» на особу засудженої. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися).