Business Registration Consultanse 0382-708049 0971949984


реэстра












Головна » Статті » Pravo

Свобода договору в Цивільному праві

Свобода договору в Цивільному праві України

 

В основу сучасного цивільного права будь-якої країни закладені принципи (основоположні засади), перевірені практикою ідеї, відповідно до яких регулюються певні відносини. Одним із ключових принципів договірного права є принцип свободи договору, закріплений у ЦК України.

Принцип свободи договору належить до загальних засад цивільного законодавства, закріплених у ст. 3 ЦК України, та є одним із принципів здійснення суб’єктивних цивільних прав. Даний принцип визначають як закріплену в законі загальну засаду, що встановлює для суб’єктів договірних відносин свободу укладення договору, свободу вибору виду укладеного договору, свободу вибору контрагента та свободу визначення умов договору. Принцип свободи договору пронизує всю систему цивільного права та проявляється у визнанні договору основною формою опосередкування зв’язків самостійних учасників цивільного обороту. Сутність даного принципу цивільного права полягає, передусім, у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини.

На сьогоднішній момент свобода договору є обов’язковою умовою розвитку ринкової економіки та головним принципом цивільного законодавства України. В свою чергу, свобода договору зумовлює різноманіття видів та форм реалізації інтересів суб’єктів цивыльних правовідносин, які, відповідно, проявляються у багатоманітності застосовуваних практикою договірних форм. Не усі з них регламентовані нормами цивільного законодавства. Проте для вірної регламентації та застосування положень цивільного права необхідно чітко розмежовувати різні види договірних конструкцій як породження принципу свободи договору.

Проблематиці свободи договору у юридичній літературі було присвячено чимало робіт. Найбільш основоположні дослідження з даного питання зробили А.В. Луць, В.О. Горєв та ін. Серед російських вчених свободу договору досліджували М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський та ін. Проте, на даний момент відсутні актуальні (з врахуванням норм чинного вітчизняного законодавства) дослідження реалізації принципу свободи договору в цивільних правовідносинах.

У зв’язку з тим, що відбулася докорінна зміна як в суспільній оцінці договору, так і в політиці законодавця стосовно нього, саме право багато у чому стало перешкоджати свободі сторін укладати договір за їх розсудом.

Визначення поіменованих та непоіменованих договорів в інших країнах може дещо відрізнятися, що пов’язано із специфікою законодавчих формулювань. Так, наприклад, для доктрини українського цивільного права характерним є розуміння непоіменованого договору як договору, непередбаченого актами цивільного законодавства, але такого, що відповідає його загальним засадам. Дана точка зору обумовлена формулюванням ч. 1 ст. 6 ЦК України.

У багатьох державах «поіменованість» договору означає його «передбаченість» спеціальними нормами законодавства. При цьому важливим є питання про те, у якому саме законодавсті може міститися таке регулювання. ЦК України пов’язує поіменованість договору із його закріпленням в «цивільному законодавсті»; ЦК РФ – у «законах чи інших правових актах РФ»; ЦК Квебеку – у ньому самому.

До складових свободи договору науковці часто відносять ширше коло проявів, ніж те, що передбачені в ч.1 ст.627 ЦК України:

1)      свобода волевиявлення особи при вступі у договірні відносини;

2)      свобода вибору контрагента за договором;

3)      свобода вибору сторонами форми договору;

4)      право сторін укладати як договори, передбачені законом, так і договори, які законом не передбачені, але йому не суперечать;

5)      свобода визначення умов договору;

6)      право сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору;

7)      право визначати способи забезпечення договірних зобов’язань;

8)      право встановлювати форми (міри) відповідальності за порушення договірних зобов’язань.

Відповідно до принципу свободи договору суб’єкти цивільного права вільні в укладенні договорів, тобто у виборі контрагента та у визначенні умов своєї угоди, а також у виборі тієї чи іншої «моделі» (форми) договірних зв’язків. Отож принцип свободи договору відображає істотну ознаку поведінки учасників, зумовлену обранням ними конкретних суб’єктивних прав та взяття на себе відповідно кореспондуючих їм обов’язків, що зумовлюють прийняття рішення про укладення відповідного договору. Для прикладу, аналізуючи договір про надання послуг рухомого (мобільного) зв’язку, зазначимо, що принцип свободи в укладенні даного виду договору виявляється для суб’єктів уже на стадії прийняття рішення про використання конкретного суб’єктивного права та визначення необхідності у такій послузі, а вже потім – обрання конкретного оператора (для абонента), а для оператора телекомунікаційної мережі рухомого (мобільного) зв’язку – прийняття рішення про обрання даного виду підприємницької діяльності та погодження надання послуг конкретному абоненту.

Складовою свободи договору є вільний вибір умов договору. Дане твердження в більшій мірі стосується істотних умов договору. Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов’язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов’язкової сили для сторін. Кожна із сторін договірних відносин може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються інтереси суб’єктів цивільних правовідносин. Тому в п. 1 ст. 638 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Одним із принципів ринкової економіки, до якої переходить Україна, є вільний ринок, зокрема, свобода контрагентів за договором вільно вибирати тих, з ким їм укласти договір. Вступаючи у договірні відносини, зокрема при виборі особи, з якою є намір укласти договір, власник майна зазвичай керується особистими переконаннями та такими якостями контрагента, як надійність, платоспроможність, репутація тощо. При цьому власник майна на свій розсуд може вирішувати, чи варто укладати йому договір із конкретною особою, чи вибрати іншого контрагента. Можна у певній мірі говорити, що свобода вибору контрагента забезпечує досягнення оптимальних результатів для власника майна від вступу у договірні відносини.

Звертаючись до питання щодо існування непоіменованих договорів, в першу чергу необхідно звернути увагу на те, що це явище зумовлене принципом свободи договору, яка передбачає, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. А одним із проявів цього принципу є можливість укладення договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, а саме непоіменованих договорів.

Непоіменований договір є досить гнучкою конструкцією, але його оформлення та стабільність нерідко носять непередбачений характер, оскільки непоіменований договір є договором, регулювання якого закону невідоме, тобто умови, які він може вміщувати, є досить новими, а отже тлумачення цих умов може викликати досить велику кількість запитань. Ч. 1 ст. 6 ЦК України встановлена допустимість укладення договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, але які не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Вони мають відповідати й вимогам сумлінності, розумності та справедливості. Укладання таких договорів є результатом автономної правотворчості сторін, що здійснюється на засадах аналогії закону та аналогії права. Вищевказане знаходить також своє місце й у ч. 1 ст. 11 ЦК України, яка передбачає, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, які не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Якщо договір може бути кваліфікований як непоіменований вид поіменованого типу, то до питань, що не врегульовані самим договором, можуть застосовуватися спеціальні диспозитивні норми типу договору, до якого належить даний договірний вид, а за їх відсутності – загальні положення зобов’язального права. Якщо ж питання, яке постає у зв’язку із таким договором, не може бути вирішене за допомогою останніх, слід застосовувати загальні засади цивільного законодавства або, іншими словами, аналогію права. ва, носитиме тільки декларативний характер.

Свобода договору не є безмежною, вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності, справедливості. Можна процитувати багато думок вчених щодо визначення свободи договору, але питання яке стосується обмеження договірної свободи залишається на сьогодні практично не дослідженим.

Обмеження договірної свободи – це межі здійснення цивільних прав у договірних відносинах. Межі та обмеження свободи договору є різними правовими категоріями. Під межами свободи договору розуміється межі здійснення суб’єктивних цивільних прав у договірних правовідносинах, а під обмеженнями свободи договору – звуження правоздатності осіб, а також обмеження можливої реалізації окремих прав.

Варто відзначити, що в доктрині цивільного права все ж немає єдиної позиції щодо визначення сутності та видів обмежень договірної свободи сторін у цивільному праві України. Більшість науковців цивільного права зупиняються на характеристиці окремих обмежень договірної свободи, одночасно не наводячи загальної системи обмежень договірної свободи сторін цивільно-правових відносин. Окрім того, питання зв’язку обмежень свободи договору зі спосо-бами правового регулювання цивільних відносин досліджувалось досить опосередковано.

Межа договірної свободи – це гранична можливість реалізації правосуб’єктності, яка передбачена законом чи договором та загальноприйнятими моральними засадами, за які суб’єкти господарювання не повинні переходити додержуючись законів та поважаючи моральні принципи суспільства. Обмеження договірної свободи – норма імперативного характеру, яка містить припис до певної поведінки в межах договірного зобов’язання.

Таким чином, суб’єктивним цивільним правом свободи договору можна зловживати, як і будь-яким іншим суб’єктивним цивільним правом. Тобто, укладаючи договори, його сторони можуть завдати шкоду правам та інтересам третіх осіб (створити небезпеку завдання такої шкоди). Треті особи можуть захистити свої права та інтереси, звернувшись до суду із позовом про визнання таких договорів недійсними на підставі їхньої невідповідності вимогам Цивільного кодексу України, а саме неприпустимості зловживати суб’єктивними цивільними правами при їх здійсненні.

Судова практика застосування принципу свободи договору у цивільних правовідносин на сьогоднішній день допускає різне вирішення конкретних проблем щодо обмеження свободи договору, захисту права на вільне волевиявлення при укладенні договору та ін. Саме тому, на нашу думку, вищій судовій інстанції у розгляді цивільних справ (Вищий спецiалiзований суд України з розгляду цивiльних i кримiнальних справі) необхідно узагальнити судову практику в сфері застосування даного принципу в цивільних відносинах окремою постановою пленуму ВССУ.

 

Категорія: Pravo | Додав: advocate (2015-09-10)
Переглядів: 823 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Legal Аssistance© м. Хмельницький вул. Соборна, 11       тел.: 70-80-49, 0971949984